Історія селища

Вперше в історичних джерелах Цумань згадується в 1557 році1. Тоді тут налічувалося 14 дворів, з них 6 — на той час ще не закріпачених селян, 8 дворів належали збіднілим селянам-городникам, які за користування невеличкими земельними ділянками (городами) платили щороку по 4 гроші, а також натуральний податок. У 1583 році Цумань була власністю князя С. Радзівілла. Тоді тут діяли 2 млини і 5 рудень по видобуванню болотної залізної руди. Населення Цумані займалося хліборобством, скотарством, смолокурінням, теслярством, бондарством, виготовленням речей домашнього вжитку як для власних потреб, так і на продаж. Розвиток ремесел і торгівлі сприяв зростанню кількості населення. В першій половині XVII століття в селі вже налічувалося 90 димів 3. В адміністративному відношенні Цумань входила до складу Олицької волості.

Село оточували великі лісові масиви, непролазні хащі, тому тут переховувалося багато селян-утікачів. У цих лісах під час селянсько-козацького повстання 1594—1596 рр. базувалися загони С. Наливайка. Серед повстанців було багато жителів Цумані. 1651 року через село проходили війська Богдана Хмельницького. Під час Північної війни в Цумані побували частини російських військ. У 1709 році поблизу Цумані робив перепочинок Петро І.

Становище жителів Цумані у другій половині XVII століття та у XVIII столітті було надзвичайно тяжким. Селяни відбували панщину по 3—4 і навіть більше днів на тиждень, а також численні повинності, найважчими з яких були шарваркиповинність по будівництву шляхів, мостів, гребель, панських будинків. Крім того, селяни платили подимне, натуральний податок за користування мізерними наділами піщаного поля, за право збирати мед у лісах тощо. Тяжкий феодальний гніт, виснажлива праця призводили до цілковитого розорення селянських господарств. Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, частина селян тікала в південні степи України, в Бессарабію.

Після третього поділу Польщі в 1795 році Цумань у складі Волині відійшла до Росії. Послабився національний гніт, але ненависна панщина залишилася. Крім поміщика, великим землевласником була церква, якій в першій половині XIX століття належало понад 70 десятин землі, яку теж обробляли селяни. Кріпаки були зовсім безправні. Поміщик міг покарати їх, продати, обміняти на собак. Все це було причиною того, що втечі селян не припинялися, і напередодні реформи 1861 року в Цумані налічувалося всього 47 дворів, 393 жителі.

Не набагато змінилося становище селян після проведення реформи і скасування кріпацтва. Кращі землі залишились у магната Радзівілла, а селянам були відведені піщані, супіщані, болотисті або й зовсім непридатні для обробітку землі. Сервітути майже повністю зберегли поміщикові його власність на ліси, луки й пасовища. Викупні платежі за землю, виплата недоїмок, різні відробітки у князівських маєтках та інші побори й здирства призводили до дальшого зубожіння селян. У своїй скарзі до генерал-губернатора у травні 1878 року вони писали, що заміна натуральних податків- грошовими не поліпшила їх життя, і воно нітрохи не легше, ніж за кріпацтва. «…На цей час,— скаржилися селяни,— нас так притиснено з усіх боків, що кожен мусить купувати хліб для харчуванняГірке і злиденне життя наше, бо земля, якою користувалися діди й прадіди наші, навіть після запровадження інвентарної реформи, перейшла до поміщика».

Доведені до розпачу, селяни від жалоб і петицій переходили до відкритих виступів проти своїх визискувачів. Вони зволікали виконання різних розпоряджень князівських управителів, прикажчиків та офіційних властей, чинили потраву панських пасовищ, рубали панський ліс. Згодом їх виступи набрали більш організованого характеру. Так, у грудні 1904 року селяни вчинили масову порубку лісу у володіннях князя Ф. Радзівілла. У звязку з цим відбулася сутичка між селянами й поліцією, яка розправилася з «непокірними».

В роки першої російської революції 1905—1907 рр. боротьба селян Цумані за свої права стає рішучішою, чому значною мірою сприяла агітація, що її проводили члени Луцької групи Російської соціал-демократичної робітничої партії. На початку 1905 року в селі була розповсюджена прокламація «До всіх робітників і робітниць Житомира», яка закликала трудящих іти на останній штурм самодержавства, вщент розбити царський престол. У листопаді 1905 року селянські виступи в Цумані набрали такого розмаху, що навіть посилені наряди поліції не могли нічого вдіяти. Заворушення селян було придушене тільки тоді, коли власті прислали на допомогу роту солдатів.

Побоюючись за долю своїх лісних і земельних володінь, які в 1907 році в Цумані досягли 24 380 десятин, олицький князь Ф. Радзівілл переніс сюди центр управління своїми маєтками (із штатом управителів, наглядачів, обїждчиків). Того ж року в Цумані закладено найбільший на Волині тартак, що теж належав князеві.

В роки перед першою світовою війною становище значної частини селян погіршало. Виникали нові господарства, наділи, одержані після реформи 1861 року, були поділені й переподілені. Збільшилась кількість бідняцьких господарств. За період з 1907 до 1913 року земельні володіння Радзівіллів у Цумані зросли за рахунок розорених селян на 1370 десятин. У володінні сільської громади в 1913 році залишилося 1465 десятин землі.

Розорені селяни і дрібні ремісники йшли на лісорозробки і на тартак, але й тут їх чекали тяжка виснажлива праця, визиск, а нерідко й каліцтво. Робочий день узимку тривав по 10—12 годин, а влітку ще більше.

Під час першої світової війни через Цумань і сусідні селаБашлики, Карпилівку та іншіпроходила лінія фронту. Поблизу Цумані в боях з австро-німецькими військами брав участь молодший унтер-офіцер 326-го піхотного Білгорайського полку В. І. Чапаєв, легендарний командир дивізії часів громадянської війни.

З надією на краще майбутнє сприйняли трудящі села звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Робітники тартака разом з революційно настроєними солдатами частин, розташованих у районі Цумані, створили в листопаді 1917 року революційний комітет робітничих і солдатських депутатів, який наприкінці грудня проголосив у селі Радянську владу. Але в лютому 1918 року Цумань захопили кайзерівські війська. Після краху німецької окупації на Україні село, як і вся Волинь, у 1920 році опинилось під владою буржуазно-поміщицької Польщі.

З 1920 року по 1939 рік Цумань належала до Сильненської гміни Луцького повіту. За даними польської статистики, на 30 вересня 1921 року в селі налічувалося 204 житлові будинки і 1141 житель. Найкращі земельні угіддя, луки, пасовища й ліси, як і раніше, належали сімї олицького князя Януша Радзівілла, куркулям та польським осадникам. Князівська сімя мала в Цумані понад 1000 га орної землі і 26 тис. га лісу. Більшість селян залишалась малоземельною. В 1939 році на 440 селянських дворів припадало всього 600 га орної землі, причому селянська земля була значно гірша за поміщицьку.

Постійна загроза голоду і тяжке економічне становище змушували сільську бідноту йти в кабалу до князя або до куркулів. Частина селян на умовах так званої здольщини за невелику частку врожаю обробляла своїм реманентом поля багатіїв. За мізерну плату понад 200 селян змушені були працювати по 10 і більше годин на добу на князівських підприємствахтартаку, смолокурнях, скипидарні і дистилярні, а також на лісорозробках. За найменшу провину чи вияв протесту трудящих били. Важким тягарем на плечі селян лягали численні податки. Так, за десятину орної землі, луків або городу вони платили 10 злотих, за вола чи корову — 2 проц. їх вартості, за теля — 10 злотих, за вівцю чи козу — 6 злотих, за свинювід 6 до 8 злотих. Місцевий податок на «самоврядування» становив 100 проц. поземельного. Крім того, вони сплачували маєтковий податок, податок за коня, птицю, собаку та інші. Разом з тим селян примушували відбувати так звані шарваркинеоплачувані шляхові повинностіта інші примусові роботи на користь держави.

Жорстокий соціальний гніт доповнювався національним. Незважаючи на протести батьків, викладання в школі провадилося польською мовою. Так, у серпні 1926 року 160 селян Цумані надіслали листа на імя міністра освіти, де вони писали: «Ми, жителі села Цумані, української національності, в сімях наших і щоденному поводженні користуємось українською мовою, діти наші розмовляють вдома і поза домом по-українському. Українська мова є рідною мовою нашою і наших дітей. У Цумані є 250 українських дітей. Для них просили ми в минулому році українську школу. Хоч ми її вимагали, хоч ми намагалися вносити відповідні заяви і декларації, не дано нам цієї школи».

Трудящі Цумані дедалі рішучіше виступали проти своїх гнобителів. Ідея про воззєднання з Радянською Україною все глибше проникала в їх свідомість. Цуманські комуністи разом з членами місцевої організації «Сельробєдність» провадили велику агітаційну роботу серед населення. Разом з польськими комуністами вони використали передвиборну кампанію 1930 року для викриття колонізаторської політики польського уряду. Зокрема, провели в селі багатолюдний передвиборний мітинг, який пройшов під лозунгами: «Геть фашистський уряд Пілсудського!»,«Хай живе пролетарська революція!», «Хай живе воззєднання Західної України з Українською Радянською Республікою!». Під лозунгами посилення боротьби проти фашизму, за зміцнення пролетарської солідарності і підтримки Радянського Союзу пройшла також масова першотравнева демонстрація в 1931 році.

Робітники й селяни підтримували всі заходи, що їх здійснювали комуністи. Вони розповсюджували листівки, заклики, прогресивні газети «Сель-Роб» і «Сила». Незважаючи на залякування, переслідування і терор властей та поліції, дні революційних свят в Цумані в тій чи іншій формі відзначалися щороку. Однією з таких форм було вивішування плакатів, транспарантів, розповсюдження листівок і відозв. Так, в день XVI роковин Великого Жовтня в селі були розповсюджені листівки,, які закликали до боротьби за визволення західноукраїнських земель від окупантів.

У 1934 році трудящі Цумані взяли активну участь у двомісячному страйку селян Олицької гміни. Вони створили страйковий комітет і загін самооборони для захисту від поліції. І коли поліція зявилась у Цумані, проти неї виступило «майже 500 селян, озброєних камінням і дрючками». Все ж поліції вдалося розігнати селян і заарештувати найбільш активних учасників цього страйку. Значну допомогу селянам подавали робітники місцевого тартака. Вони підтримували вимоги селян, брали участь у сутичках з поліцією.

Не припинялась боротьба трудящих Цумані за поліпшення свого становища і в наступні роки. Вони відмовлялися від сплати податків, розповсюджували комуністичні листівки тощо. Заповітною мрією жителів села було воззєднання з Радянською Україною і встановлення Радянської влади.

Восени 1939 року ця мрія здійснилась. 18 вересня населення Цумані радісно зустрічало воїнів Червоної Армії. Одразу після визволення в селі було обрано тимчасовий комітет на чолі з комуністом Д. Гламаздою. Комітет націоналізував 26 тис. га лісу, 1000 га орної землі, луки, пасовища, озера, тартак, житлові будинки багатіїв. Багато селянських сімей переселилося в князівські та куркульські будинки, їх забезпечили паливом. На базі тартака було створено лісопильний завод. Діяли також маслозавод, крупорушка та інші дрібні підприємства. 1000 га орної землі, що належали раніше Радзівіллу, розподілили між безземельними і малоземельними селянами. 22 жовтня 1939 року в урочистій обстановці трудящі Цумані віддавали свої голоси за кандидатів у депутати до Народних Зборів. Своїм депутатом цуманці обрали колишнього члена КПЗУ В. І. Сищука.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 року Цумань  став    районним центром.

Поступово налагоджувалось нове, радянське життя. Багато селянських господарств не мали тягла. Щоб допомогти їм обробити землю, в Цумані створили МТС. Почала діяти лікарня, де населенню безплатно подавали медичну допомогу. Сталися зміни і в культурному житті. Була відкрита семирічна школа з українською мовою викладання. Всі діти шкільного віку сіли за парти. Багато робітників і селян вчилися на курсах ліквідації неписьменності.

Та раптовий напад фашистської Німеччини на Радянський Союз зірвав мирні плани жителів селища. 29 червня 1941 року Цумань окупували німецько-фашистські загарбники. Почалися жахливі дні гітлерівської окупації. 28 серпня 1941 року фашисти розстріляли 45 чоловік, з них 12 жінок та 11 дітей. Окупанти грабували населення, розорювали селище. Та ні розстрілами, ні катуваннями вони не могли зламати волю трудящих до перемоги над ненависним ворогом. Вони відмовлялися виконувати розпорядження окупантів, ховали майно, продовольство, одяг, допомагала місцевим партизанським загонам, переховували поранених радянських воїнів, йшли в партизани. Вже наприкінці 1941 року на території району почали діяти партизанські групи, які згодом обєднались у великий загін, командиром якого став комуніст О. Ф. Філюк. Як члена КПЗУ пілсудчики засудили його до 8 років увязнення. Він був у тюрмі до вересня 1939 року.

Загін спершу діяв поблизу Цумані, потім на Ровенщині, а згодом влився в партизанське зєднання А. П. Брянського. Біля Цумані партизани пустили під укіс 17 ворожих ешелонів з живою силою, танками та боєприпасами. На території району діяли також партизанські загони і зєднання С. А. Ковпака, В. А. Бегми, О. Ф. Федорова, Д. М. Медведева. В їх складі теж були селяни й робітники селища.

Багато горя, матеріальної шкоди завдали жителям Цумані фашистські окупанти та банди українських буржуазних націоналістів. Вони забрали у населення коней, худобу, зруйнували тартак, маслозавод, крупорушку та інші підприємства, а також 94 житлові будинки, 147 господарських споруд, школу, лікарню, амбулаторію і крамниці.

26 січня 1944 року партизанські загони 1-го зєднання генерал-майора В. А. Бегми завязали бій з ворожим гарнізоном, що укріпився в Цумані. Бій тривав кілька днів. Підійшли частини 13-ї армії 1-го Українського фронту. Фашисти створили на підступах до Цумані міцний вузол опору. В розгромі ворожих укріплень особливо відзначився ескадрон гвардії капітана Д. П. Васильєва. Оточений ворогами, ескадрон протягом 18 годин вів нерівний бій. За цей час він відбив кілька атак, знищив понад 400 ворожих солдат і офіцерів, 5 автомашин, 4 дзоти тощо. В цьому бою загинув відважний командир. За героїзм і відвагу, за вміле керівництво боєм йому посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу. З лютого 1944 року селище зайняли воїни 13-ї армії 1-го Українського фронту.

З перших днів визволення Цумані відновили діяльність райком партії, райвиконком, виконком селищної Ради депутатів трудящих. Багато чоловіків пішло до лав Червоної Армії громити гітлерівців на фронтах Вітчизняної війни. Жителі селища вносили і свій вклад у справу розгрому ненависного ворога. Вони збирали кошти на побудову танкової колони, авіаескадрильї, передавали радянським воїнам теплі речі, продукти харчування тощо. Розгорнулися роботи по відбудові селища і господарства. Вже у червні тут працювали млин, цехи райпромкомбінату, МТС, а при ніймайстерня, де ремонтувалися плуги, вози, кінні молотарки, зерноочисні машини тощо. Відбудували лісопильний завод. Проводилися роботи по заготівлі і вивезенню лісу для потреб вугільної промисловості Донбасу. Активно працювали жінки. Так, робітниці лісозаводу Ф. М. Денисюк, П. Н. Арендарчук та багато інших виконували змінні завдання на 125—130 процентів.

Переборюючи труднощі воєнного часу і відбудовного періоду, райком партії, райвиконком, селищна Рада мобілізували всіх жителів на відбудову селища. Сотні жінок, підлітків виходили щодня на роботу, розчищали руїни, допомагали робітникам у відбудові промислових підприємств, житла тощо.

У лютому 1948 року при деревообробному комбінаті відкрили фабрично-заводську школу з піврічним строком навчання, де готували слюсарів, столярів, теслярів. До неї вступили 103 юнаки з Цумані, а також із сіл Цуманського і Олицького районів. У липні відбувся перший випуск. Багато випускників залишилися працювати на деревообробному комбінаті, створеному в 1946 році.

Для подання допомоги безкінним господарствам, удовам та інвалідам Великої Вітчизняної війни під час весняних польових робіт було створено 41 супрягу, обладнано громадські токи.

Зростала політична й громадська активність населення Цумані. На сесії селищної Ради, що відбулася в січні 1948 року, утворили 5 постійно діючих комісій: сільськогосподарську, бюджетно-фінансову, культурно-освітню, шляхову, охорони здоровя, до складу яких увійшли депутати й активісти. Депутати селищної Ради організовували суботники по впорядкуванню вулиць, площ, скверів і дворів.

Уже в червні 1948 року до райкому партії, райвиконкому і селищної Ради від селян Цумані надходили пропозиції про необхідність утворення колгоспу, а також заяви про бажання вступити до нього. А наприкінці серпня 26 селянських господарств обєдналися в сільськогосподарську артіль. їх приклад наслідували інші. За 1949—1950 рр. артіль стала однією з найбільших у районі. Швидкими темпами розгорталося будівництво господарських приміщень, механізація трудомістких процесів у рільництві і тваринництві. У спорудженні господарських приміщень значну допомогу молодому колгоспному господарству подавали робітники лісгоспзагу і деревообробного комбінату. Зростали кадри колгоспного виробництва. В артілі працювали агротехнічний і зоотехнічний гуртки, в яких щороку навчалось 80—100 льонарів, тваринників та інших. Поповнювалися ряди колгоспних механізаторів.

У 1958 році колгосп було реорганізовано, його землі передали сусіднім артілям, а частинулісгоспзагу. Колишні колгоспники почали працювати в лісгоспзагу, на деревообробному комбінаті, який з колишнього князівського тартака за роки Радянської влади перетворився на одне з найпотужніших підприємств Волині. Тут працюють 940 чоловік. Цехи оснащені найновішою вітчизняною технікою. Продукція комбінатуфанера, паркет, медичні меблівідома не тільки на Україні, айв інших союзних республіках. У 1966 році комбінат випустив товарної продукції на 3128 тис. крб., в 1967 роцімайже на 4 млн. крб., а в 1968 роціна 4,7 млн. крб. У цих досягненняхнаполеглива праця всього колективу комбінату, його енергія, досвід, зростаюча професійна майстерність.

Партійна організація, яка налічує 102 комуністи, спільно з адміністрацією, профспілковою і комсомольською організаціями дбає про піднесення ініціативи робітників, розвиток їх технічної творчості, підвищення загальноосвітнього й технічного рівня. На комбінаті працює школа передового досвіду, технічним навчанням охоплено понад 800 робітників. Це дає змогу успішно розгортати рух раціоналізаторів і винахідників. Так, якщо в 1956 році новаторів виробництва було 7, то в 1967 роцівже 39. Найцінніші пропозиції подають завжди робітники-раціоналізатори О. М. Мельник, І. М. Попадюк, В. Ю. Степанюк, П. А. Стрельчук та інші. Подані ними і впроваджені у виробництво в 1968 році пропозиції дали підприємству 18 тис. крб. економії. Серед робітників комбінату розгорнулося змагання за звання комуністичних бригад і ударників. У змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня комбінат зайняв третє місце серед підприємств деревообробної промисловості УРСР.

Високопродуктивна й творча праця багатьох робітників відзначена урядовими нагородами, зокрема токар механічного цеху, ветеран підприємства Л. Ф. Ковальський нагороджений орденом Леніна. Досконально оволодівши кількома суміжними професіями, він за останні десять років виконує норми на 130—140 процентів.

У Цумані розташований один з найбільших в області та республіці лісгоспзаг. За ним закріпили понад 32 тис. га лісу та 1000 га сільськогосподарських угідь. У лісгоспзагу працюють 577 робітників, 16 інженерів і 33 техніки. Щороку тут провадиться великий обсяг робіт по заготівлі лісоматеріалів, насадженню лісів тощо. Так, у 1968 році для потреб народного господарства країни тут було заготовлено і вивезено лісу на суму понад 700 тис. крб. Рік у рік найкращі виробничі показники виборюють тракторист В. М. Мацюк, лісник І. Ф. Ройко, ланкова лісодільниці П. Н. Федорчук, шофер Г. Ф. Гламазда. За визначні успіхи, досягнуті в змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня, колективу лісгоспзагу вручено Памятний прапор Волинського обкому КП України, облвиконкому і облпрофради.

Гордістю лісгоспзагу є закладений у 1965 році дендропарк, що налічує понад 300 порід дерев і кущів, а також відкритий на честь 50-річчя Радянської влади Будинок лісогосподарської пропаганди, в якому розміщено музей лісового господарства. Тут побували делегації спеціалістів з Польської Народної Республіки, Естонії, Латвії, Білорусії, Чуваської APСP та інших братніх республік і областей нашої країни.

У 1957 році поблизу селища, в сосновому бору, створено звірогосподарство. Нині воно спеціалізується на розведенні сріблясто-чорних лисиць, нутрій і песців. За порівняно короткий період господарство стало високорентабельним. У 1968 році державі було здано хутра на суму більш як на 400 тис. карбованців.

У Цумані діє потужна лукомеліоративна станція, створена на базі МТС. Вона має 75 тракторів, 4 екскаватори, 100 лукомеліоративних машин та іншу техніку. На станції працюють 214 робітників та 14 інженерів. Цуманські меліоратори провадять осушувальні роботи в колгоспах Ківерцівського, Рожищенського і Маневицького районів. Високих показників у роботі досягли трактористи М. Я. Залевський, І. В. Матчук, П. А. Хомяк, бригади В. О. Шалабана та І. 3. Грицюка. Досконало знаючи свою справу, вони систематично виконують півторидві норми.

Із промислових підприємств у селищі є також завод будівельних матеріалів, комбінат комунальних підприємств, хлібопекарня, відділення Олицького комбінату побутового обслуговування населення. Всього на підприємствах селища працює понад 2 тис. робітників.

Первинні партійні організації, селищна Рада депутатів трудящих, жителі докладають багато зусиль до поліпшення благоустрою і впорядкування свого селища. У 1962 році на околиці Цумані відведено 50 га лісового масиву для створення парку. Колективи всіх підприємств, учні шкіл у вільний час прокладали тут доріжки, упорядкували майданчики. Створено дитяче містечко, спортивний комплекс. У парку відбуваються традиційні зустрічі студентів Луцького, Ровенського та Брестського педінститутів, масові народні гуляння. В парку ставлять намети численні туристи, що приїздять у Цуманські ліси. Ще в 1948 році   Цумань була невеликим селом. Нині в селищі споруджено багато сучасних будинків з усіма вигодами, куди переселилась переважна більшість сімей робітників і службовців. Значну допомогу в спорудженні житла подають підприємства. Так, за допомогою деревообробного комбінату лише за семирічку збудовано 113 квартир для робітників. Рік у рік зростають витрати на благоустрій селища. Тільки в 1967 році було витрачено 100 тис. карбованців.

До послуг населення мережа торговельних закладів, що налічує 15 магазинів. Серед нихунівермаг, гастроном, книжковий, культтоварів та інші. У селищі є 4 їдальні і ресторан. У 1967 році товарооборот магазинів і підприємств громадського харчування становив 2200 тис. крб., що втричі більше, ніж у 1964 році.

Охорона здоровя населенняодне з першочергових завдань органів Радянської влади. До 1939 року в Цумані був лише один фельдшер. Нині в дільничній лікарні, трьох медпунктах, амбулаторіях працюють 21 лікар, 58 фельдшерів та медсестер.

Радянська влада відкрила трудящим шлях до знань, створила всі умови, щоб вони могли здобути освіту. В 1945/46 навчальному році в селищі відкрили вечірню школу робітничої молоді. В наступному навчальному році при семирічці створили 4 класи вечірньої школи сільської молоді та 6 гуртків по ліквідації неписьменності і малописьменності. З 1948 року семирічна школа стала середньою, і в 1967/68 навчальному році в ній уже навчалося 390 учнів і працювало 32 вчителі. Понад 100 юнаків і дівчат навчаються у вечірній школі робітничої молоді. За роки Радянської влади понад 1000 цуманців здобули середню й вищу освіту.

У селищі є Будинок культури, в якому демонструються фільми, проводяться вечори відпочинку, різні теоретичні конференції. При Будинку культури діє багато гуртків художньої самодіяльності, в тому числі хоровий, танцювальний, вокальний, музичний та інші. У клубі деревообробного комбінату теж працюють гуртки художньої самодіяльності, в яких беруть участь 300 чоловік. Група цуманських баяністів не раз успішно виступала на районних та обласних оглядах художньої самодіяльності.

Велику культурно-освітню роботу провадять бібліотеки. Їх у Цумані 6. Загальний книжковий фонд становить понад 30 тис. примірників. Трудящі жваво цікавляться внутрішнім і зовнішнім життям країни. Про це свідчить хоча б той факт, що в середньому на кожну тисячу населення передплачується понад 1000 примірників газет і журналів.

У 1958 році в селищі відкрито музей партизанської слави, а в урочищі Лопатені, де формувалися загони народних месників, базувався загін Д. М. Медведева, і звідки йшов на виконання завдання легендарний розвідник М. І. Кузнецов, у серпні 1967 року створено меморіальний комплекс партизанської слави.

М. Я. ГРИЩЕНКО, М. М. НАУМЧИК

Історія міст і сіл Української РСР

1968-1973рр